Зіккурат над Дніпром: історія однієї незбудованої станції метро

Підпис під зображенням «нереалізований проект» зазвичай навіює меланхолійні думки про нездійснені мрії та марні сподівання. Не поспішайте засмучуватися. Бували такі проекти, за нереалізованість яких мали б пити шампанське вже чотири покоління киян.

Автор: Катерина Липа

У Музеї історії міста Києва зберігається унікальна річ – ескізний проект станції метро «Дніпро» авторства Самуїла Кравця та Олександра Андрєєва 1946 року.

Що метро у Києві почали проектувати ще до Другої світової, добре відомо. Імовірно, після війни почали потроху будувати підземну частину – об’єкт стратегічний, тож достеменно про початок робіт відомостей немає. Що ж до проектування станцій у 1946 р., то про це до останнього часу ніхто нічого не знав. А дізнатися цікаво, бо автори проекту – вельми помітні персонажі.

Самуїл Кравець (один з авторів ікони конструктивізму, харківського Держпрому) викинув з голови модерністську дурню, швиденько засвоїв засади тоталітарного стилю, який часом звуть «сталінським ампіром». І на час створення київського проекту дослужився до посади головного архітектора московського Метропроекту, контори, що проектувала московське метро.

Фото: Музей історії Києва

Олександр Андрєєв молодший за нього і взагалі у мистецькому плані безгрішний: вже його дипломний проект продемонстрував безпомилкове розуміння вимог до архітектури замовника – тоталітарної держави і товариша Сталіна особисто. На час київського епізоду був головним архітектором першої черги Ленінградського метрополітену. Обидва автори, імовірно, у Києві не бували, для проектування їм було достатньо плану місцевості.

Найперше, що вигадали майстри метробудування, цілковито суперечило усім засадам, що панували у архітектурі впродовж століть.  Вирішили не увінчувати гору спорудою, як це завжди робилося, а перетворити гору з Печерськом разом на величезну яму. А чом би й ні? Он є ідея повернути на 180° течію сибірських рік, і нічого.

Щоправда, на плані позначено якісь будівлі, ну то позносимо, це не проблема. Яка там лавра? Успенський собор, на щастя, вже підірвали, з рештою споруд якось упораємося. І щоб та дзвіниця не мозолила очі будівникам комунізму!

Трохи складніше із «Арсеналом» – військовий завод так просто не знесуть. Втім, устаткування з нього на початку війни евакуювали, треба попитати «нагорі», чи вже привезли назад. Якщо ні, то будівлі можна легко розібрати.

В задачі питається: навіщо аж так ускладнювати собі та виконавцям проекту життя? Як не дивно, причина у класичних правилах архітектурної композиції, на які автори начебто збиралися наплювати, а насправді старанно дотримувалися. Річ у тім, що їм дуже хотілося прикрасити метро циклопічною скульптурою Йосифа Віссаріоновича у довгополій шинелі, фірмовому кітелі і чомусь із щитом, але без меча.

Увінчати пагорб скульптурою не виходило, бо тунель метро мав проходити усередині гори і відкриватися у бік Дніпра, через який вже проектували міст. І Сталін мав прикрашати станцію, а не стояти просто так. Кожен, хто вчив формальну композицію, зрозуміє, що на тлі високого, зарослого деревами пагорба вождь виглядав би наче мармурова німфа у парку. Для реалізації високого задуму треба знести пагорб, бо справжня велич читається на тлі неба.

Для підсилення ефекту величі існують апробовані тисячоліттями композиційні прийоми, які автори використали повною мірою. Передусім так званий «єгипетський» масштаб, що його полюбляли творці тоталітарної архітектури. Це те саме співвідношення між крихітною людинкою та величезною спорудою, що використане, до прикладу, у славетному Луксорі. Щоб люди порівняно із богами (чи вождями) почувалися, за словами класика, «як миші, пардон, як кріси».

До речі, колонада входу на станцію під мостом підозріло нагадує фасад храму Хатшепсут (кому цікаво – гугліть). Підходи до станції метро мали відігравати роль постаменту для циклопічної скульптури: ступінчаста структура нагадує зіккурат, і водночас омріяний, але так і не збудований Палац Рад, який мав бути увінчаний статуєю Леніна, лисина якого сягала стратосфери.

Втім, Києву таке «щастя» навіть не пропонували (це ж не столиця!), а Сталіна на зікураті поставили ще на звичайний постамент, обабіч якого з тунелів мали їздити туди-сюди потяги метро. У ямі (тій, що замість пагорба) вирішили влаштувати перони станції, а на схилах – парк з газончиками та альтанками.

Фото: Музей історії Києва

Чому усе це жахіття не збудували? Навряд чи тому, що визнали антиестетичним чи занадто дорогим. Просто спочатку треба було збудувати усю непросту підземну структуру метро, поки дійшло до проектування станцій Сталін помер, культ його особи розвінчали. Тож проблема вичерпалася і ми отримали ті станції, які маємо нині.

Постає ще одне питання: навіщо про таке страшне розповідати? Не реалізували кошмарний проект – добре, чого згадувати? Насправді ж і прекрасне, і огидне, реалізоване і ні лишається частиною історії мистецтва, а відтак і нашої з вами історії. І щоб не було ностальгійних зітхань на тему «какую страну патєрялі», потрібно зрозуміти і природу тоталітарної архітектури, і те, до чого призводить несвобода мистецького процесу, і фатальні наслідки усього цього для міста.

І ще дрібничка для гурманів. Проект виконано у складній та марудній техніці кольорової відмивки, що нею впродовж півтораста років користувалися архітектори, і яка стрімко зникає (чи вже зникла?) у інформаційну добу.

Щоб виконати відмивку, пресовану китайську туш довго і нудно розтирали на порцеляновому блюдечку із кількома краплями води, зливали у скляну посудину і терли наступну порцію – виходив блідо-сіренький розчин. Цей розчин накладався на зображення пошарово (і кожен шар мав висохнути), у тіні шарів було більше (тон темніший), чим ближче до світла, тим шарів було менше, тон світлішав.

Виходило об’ємне зображення, трохи схоже на фото. По ньому можна було пройтися сильно розведеною аквареллю – і відмивка з класичної чорно-білої ставала кольоровою. Тож старий проект варто берегти ще і як зразок майже зниклої техніки. Та щоразу радіти, що уся ця краса так і залишилася на папері.

Фото надані Музеєм історії Києва

 

Читайте також:

Місто мрії: Київ 1950-х років у пейзажах Олександра Хвостенка-Хвостова

Музею історії України у другій світовій війні передали новий експонат

Новини по темі